к списку публикаций
author Роман Бебех 17 октября 2014, 00:10 4 мин. чтения

Закарлюка: життя «на характері»

Блогер MatchDay Роман Бебех розповідає про те, якою людиною був екс-гравець «Арсеналу», «Шахтаря», «Ворскли», «Іллічівця», донецького «Металурга» та збірної України Сергій Закарлюка, життя якого трагічно о

Блогер MatchDay Роман Бебех розповідає про те, якою людиною був екс-гравець «Арсеналу», «Шахтаря», «Ворскли», «Іллічівця», донецького «Металурга» та збірної України Сергій Закарлюка, життя якого трагічно обірвалося в автомобільній катастрофі.

Дуже важко говорити про Закарлюку, усвідомлюючи, що його вже немає разом із нами. А ще важче повірити у це. У 38 років він пішов від нас дуже швидко, хоча, здавалося для нього все має тільки починатися...

Він розпочав тренерське життя в «Арсеналі». Юрій Бакалов навіть дав йому можливість відчути себе головним. Пам’ятаєте, останнє київське дербі «Арсенал» — «Динамо» та обійми перед грою Блохіна та Закарлюки? Образи за збірну, що були, лишилися далеко позаду. Це було навіть не примирення, а зустріч людей, котрі знову опинилися в одному човні...

Останнім часом Закарлюка працював помічником головного тренера у «Нафтовику» з Охтирки. Втім, помічником він довго бути не міг. Це не його! Закарлюка любив брати відповідальність на себе. В тому числі й за результат. Для того, аби прогресувати як тренер, Сергій Володимирович через Дениса Олійника навіть домовився про поїздку на стажування до голандського «Вітесса». Побачив тижневий цикл команди, і, за його словами, взяв для себе багато чого нового. Ще він дуже хотів зустрітися та поговорити про футбольні тактичні нюанси з Леонідом Кучуком. Закарлюка потроху «вбивав» у собі футболіста. А зробити це не так просто, якщо ти був гравцем калібру Закарлюки. Футбол був дарований йому Богом. Вишукана передача, бачення поля, працездатність...

Напевне, як гравець він використав свій потенціал відсотків на 70. Не більше. Він і в «Динамо» міг опинитися свого часу. Тим паче, що про виступи у складі найтитулованішого клубу країни мріяв з дитинства. Для нього у футболі на першому місці стояв сам футбол, а вже потім — гроші. Одне з останнього, що я від нього пам’ятаю, слова про готовність працювати головним тренером навіть безкоштовно. Можна згадати історії, як він підписував контракти із «заплющеними» очима, майже ніколи не питаючи про прописані в угодах суми. Можливо, хтось скаже, що це було неправильно, але Закарлюку насправді більше цікавила сама гра. До того ж, він завжди довіряв людям, які його запрошували.

Навіть, підписуючи угоду з «Шахтарем», він також не перепитував про фінансові умови. Ще цікавіше, як він із «Шахтаря» пішов. Просто зрозумів, що не хоче бути гравцем групи ротації. Сидіти і спостерігати за грою з лави запасних не дозволяв характер. Часто характер допомагав Закарлюці, але були й історії, коли «колючість» заважала.

Цікаво, що він був таким з дитинства. Костя Бабич, з яким вони грали у дніпропетровському спортінтернаті, розповідав, як ще будучи вісьмирічними вони з хлопцями та тренером бавились «у монети». Хто перемагав, забирав виграш собі. Вийшло так, що Закарлюка переміг усіх. Тренера також. Коли всі гроші опинилися у нього, тренер сказав: «Ну що хлопці, пограли, а тепер давайте повертати гроші господарям». Коли Сергій про це почув, просто сильно кинув монети у стіну й вони розлетілися по всій кімнаті.

У збірній, коли Блохін спіймав його та ще кількох футболістів, коли вони пізно повернулися до Конча-Заспи, Закарлюка був з тих, хто не став доводити щось тренеру. Зібрав речі і поїхав. Вважав, коли б справді був дуже потрібен наставнику і команді, його ніхто б не виганяв. Закарлюка — це історія, як можна гуляти ніч, а потім вийти і разом із «Іллічівцем» обіграти на куражі «Дніпро». Хоча, згадуючи ці історії, він говорив, що зараз за них соромно. Говорив він це вже з позиції тренера, а не гравця. Йому самому завжди було цікаво, чи зміг би Закарлюка-тренер знайти спільну мову із Закарлюкою-гравцем.

Не від одного футболіста доводилося чути, що він хотів би попрацювати з Закарлюкою-тренером. Артем Громов якось розповідав, як вони з «Ворсклою» грали у Сімферополі, можливо, навіть поступаючись у рахунку. Микола Павлов постійно кричав з технічної зони, але футболісти не чули, що хотів донести до них тренер. Тоді Закарлюка, будучи гравцем «Ворскли», все взяв у свої руки: «Всі стали по зонах, закрили свої позиції, продовжуємо грати, не вибиваючи м’яч навмання».

Він завжди був чесним перед людьми, і в першу чергу — перед футболом. Якщо відчував, що можуть бути хоч якісь натяки на нечесну гру, то одразу опинявся у лазареті. Йому дуже не сподобалося, коли у «Арсеналі» Грозний звинуватив його у нібито «зливі» матчу «Таврії».

Не зважаючи на прізвище, у спілкуванні Сергій Володимирович був дуже простою та прямолінійною людиною. Завжди говорив як є, а не те, що хотіли чути. На жаль, журналісти спілкувалися з ним не так і часто, оскільки він мало кого до себе підпускав. У родині він був таким же прямолінійним і вимогливим до дітей. Без чоловіка та тата залишились дружина Ірина, донечки Влада, Злата та син Михайло.

Сергію Володимировичу, нам тебе буде не вистачати! І вибач, якщо ми щось робили не так, десь щось не додивилися! Коли близькі люди йдуть, не хочеться вірити у це. Хочеться закрити очі та зрозуміти, що це був просто сон. Набрати номер Сергія Володимировича, заїхати до нього в гості, поговорити про футбол та поїхати на риболовлю.


Для добавления комментариев требуется регистрация.